До творчості мене підштовхнув декрет, точніше мої діти. Під час декрету з’явилось трохи більше часу, щоб відпочити, відчути творчу енергію і почати творити. Після народження старшого сина стала відвідувати форуми матусь, а там рукодільниць було дуууже багато. І так якось сумно мені було, що кожен щось уміє, а у мене руки наче не з того місця…

Так вийшло, що один декрет у мене плавно переріс в інший, і щоб зовсім не зів’янути я вирішила, що для повного щастя мені невистачає хобі. Спочатку я просто спілкувалася на мамо-форумах, потім познайомилися з матусями в реалі. На зустрічах і почали заражати один одного натхненням і своїм рукоділлям, об’єнались у творчу майстерню.

Коли молодшому було з півроку я знайшла в інтернеті сайти, де майстрині викладали свої іграшки… Вони були такими шикарними, що мені здавалися просто нереальними… Надихнувшись роботами я взялася за гачок і зв’язала своїх перших курчат у яйці (іграшка на пальчик) – шкарлупка підіймалася і звідти визирало курчатко… Потім мені до рук потрапив тенісний м’ячик (а саме в той момент ми з моїми хлопчиками дивилися мульт Смішарики) і так з’явився перший Крош – сіренький і смішний.

Спочатку мені навіть ніяково було дарувати в’язані іграшки, дуже сумнівалася, що комусь вони подобаються, а зараз на виставках люди приходять і кажуть, що мої іграшки люблять, що брали на подарунки, але віддати так і не змогли, і що маленькі дітки няньчать ведмежат – і спати вкладають, і на горщик висаджують, і сплять з ними…

За останні п’ять років (о, жах! :)) зв’язалося вже до сотні їжачків – це моя фішка. Усі іграшки дуже люблю, але їжачки – такі рідні. Були й Кузі-домовички, і Маші, навіть сердиті пташки з комп’ютерної гри (angry birds)… Кожен раз дуже цікаво робити щось нове. Бувають такі замовлення, що спочатку не знаєш – зможеш чи ні, але береш гачок в руки, робиш пару петель, і іграшка народжується сама собою, – головне не боятися, що не вийде, а просто почати! Так у мене в “репертуарі” з’явився Тоторо, собачка-балерина, кротик з чеського мульта… Дуже люблю в’язати мультяшних героїв, кожного разу роблячи нового, показую своїм хлопчикам, якщо впізнають – я впоралася :).

В’язання іграшок вже 5 років піднімає настрій і мені, і моїм близьким. Ниток накопичилося стільки, що вистачить на рік наперед, як мінімум. Якось кілька років тому, перед Новим Роком йдемо ми зі старшим сином, він мріє про подарунки для нас: «Мені Дід Мороз принесе трактор, Андрійкові – сміттєвоз, а тобі, мамо – нитки…». І тут я зрозуміла, що це вже діагноз і таке, на щастя, не лікується :).

Мені іграшки дарують радість: дошиваєш ручки-ніжки і воно вже таке тепле і живе. Я знаю, що те, що я роблю, піднімає настрій не тільки мені, а якщо хоча б раз на день хтось посміхнувся моєму їжакові, ведмедикові чи Кузі – значить день пройшов не даремно!

Автор в‘язаних іграшок  Ірина Поліщук